Зайці по 20 гривень

А мені подібні ситуації часто доводилось спостерігати у Львові. Там у трамваях і тролейбусах крута штука діє: кондукторів нема, зате є контролери, які перевіряють таких-от «безбілетчиків». Їхня особливість в тому, що пасажир ніколи не знає, на якій саме зупинці ці контролери підійдуть до тебе. І ходять вони не поодинці, а парами, щоб страшніше. З трамваїв висаджують, штраф платити заставляють. А це, відповідно, змушує кожного з пасажирів таки придбати білета. Так що не дожились ще Чернівці до такої культури. Тому тут їздити можна зайцем.

Я колись ледь не побився з такими штрафомазами у львівському трамваї. Вони були шоковані, а я принципово і далі не платив. Більше не ловмили ото один раз.

Я раз спостерігав як ці лювівськи кондуктори просто побили жінку яка їх лаяла. І доречі жіночка виглядала зовсім пристойно. Але на вулиці куди вони її вивели і це все сталося один чоловік просто врізав по морді одному із кондукторів, бо явно просто побачив зі сторони ситуацію, що над жінкою знущаються та й вломив одному з кондукторів. Що було далі не бачив трамвай вже поїхав.

От власне. Якісь кондуктори не львівські. Надто наглі.

до речі колись у тролейбусах Чернівців також були компостери! і квиток, памятаю коштувавав ще 10, а потім 25 копійок)

В Донецьку в транспорті (автобуси, тролейбуси, трамваї) є т. зв. кондуктори, які ходять і всіх обілечують (або на деяких маршрутах просто беруть гроші, не даючи квитків). Робота важка, надто в час пік — продиратися крізь товщу людей, та ще й закликати сплачувати за проїзд. Інколи дехто відмовляється платити, тоді жіночкам (а це здебільшого саме жіночки) доводиться «вмикати» гучність і напористість — і домагатися, щоб «заєць» на першій-ліпшій покинув транспорт. Штрафів не буває.

В маршрутках та невеличких автобусах (Богданах) ситуація трохи інша. Там лише водій, який просто збирає гроші (квитки не видає). До речі, платять в нас при вході (на відміну, скажімо, від Луганська, де платять на виході). Кожен, хто заходить, передає вервечкою гроші — й отримує решту. Отже, водій мусить стежити через люстерка, скільки зайшло, скільки вийшло — і нагадувати вряди-годи заплатити. Здебільшого казусів не буває — переважна більшість платить (ну, хто утримується, мабуть, так собі й їде — хто за цим слідкує?). Але одного разу спостерігав прикметну ситуацію. Я стояв біля водія і всякчас мусив передавати гроші й решту. Раптом із хвоста бусика долинув трохи знервований голос жінки: «А я здачі з десятки дочекаюся?». За нею іще один: "І з пятірки!". Водій здивовано: «А мені ніхто ні десятки, ні пятірки не передавав...». Почали розбиратися і зясували, що збій стався на одній з ланок, якою йшли гроші. Чоловяга, на якому зійшлися «грошові потоки», трохи притримав їх в себе і, діждавшись зупинки, благополучно вийшов. Поки спохопилися, вже їхали в щільному потоці машин до іншого пункту.

Ну, це таке — курйозний випадок. А так, як сказав, історії трапляються рідко. Що, зрештою, не значить, що ніхто не їздить «зайцем» :)

у Києві зайці по 30 грн. Мене не ловили ніколи, я чесна))) Але брат якось з друзями платив штраф. Взагалі, контролери не мають права вимагати з Вас гроші, якщо у Вас їх нема, а тим паче затримувати — вони не міліція. Здається, у них в інструкціях написано, що якщо людина відмовляється платити, вони просто зсаджують її на найближчій станції.

У тему. Згадав про іронічну історію, написану пару років тому моїм товаришем (опублікована в газеті «Поштовх Плюс», № 1-2, 2009). Маю сказати, що відтоді пересування громадським транспортом у Донецьку стало помітно цивілізованішим (зокрема, на багатьох зупинках посадка відбувається в порядку черги і т.п.), ну але як документ епохи текст цікавий. Та й досить кумедний, як на мене.

Отже, Леонід Самофалов, «Час пік»

Друзі, мабуть, кожен із Вас хоча б раз у житті їздив у громадському транспорті у час пік та відчував на власних ребрах увесь спектр задоволення від «доброзичливого» спілкування з іншими пасажирами, «веселі» обличчя та вмілі лікті яких ненав’язливо наводили Вас на думку про те, що життя вдалося, навчання вже на фіг впало, а вішатися потрібно на найближчому поручні. Добратися до нього Вам, щоправда, не вдасться, бо на ньому і так вже повисло осіб п’ятнадцять, для яких Ваша рука – підступне зазіхання на їхній життєвий простір, завойований у запеклих позиційних боях. Не бажаючи віддавати ні сантиметру «свого» салону, вони негайно починають відплачувати за подібне нахабство: старанно витирати своє взуття об Вашу ногу, кашляти прямо Вам в обличчя та голосно кричати: «Ой, лишенько, що ж на світі діється!». Тобто робити усе можливе, щоби відбити у Вас бажання не те, що боротися за надійну точку опори, а й узагалі їздити у громадському транспорті.

У принципі, з другим бажанням кожен, гадаю, із радістю би погодився, якщо мав би можливість. А так незмінне «треба» жене нас кожного дня на зупинки, знову і знову примушуючи відчувати народну єдність та любов інших пасажирів до власної персони, неабияку близькість із ними (яка особливо неприємна в маршрутці, де, зігнувшись у три погибелі, маєш «милуватися» тим місцем сусіда, яким ти сам думав, коли залазив у цю кляту «Газель»).

Одначе, повернімося до того, з чого увесь цей кошмар починається, тобто до посадки до обраного виду транспорту – наприклад, того ж тролейбуса. Коли той не перебуває у полі зору людей, ті ведуть себе абсолютно адекватно. Але щойно вони помічають «рогатого звіра», що тихесенько підкрадається до зупинки (швидко їздити він просто не вміє!), то навкруги відразу починаються неймовірні перевтілення – народ напружується, згадує швиденько щось погане, аби надати обличчю лютого вигляду, ховає якомога подалі образ «державного службовця» чи «інтелігента», вмикаючи натомість характеристики, люб’язно надані покровителем цього року – биком. Про це свідчить хоча би той факт, що люди швиденько згуртовуються у невеличке, але щільне стадо (у ньому без черги навіть тарган не проскочив би!) та починають боротьбу за хороші стартові позиції на зупинці та за місця у салоні. Водій, немов бажаючи ускладнити цю боротьбу, несподівано зупиняється у кількох метрах від зупинки або за нею, змушуючи тим потенційну «гривночку» галопом нестися до омріяних дверей. Ті, щоправда, заледве відчиняються, адже салон і так вже переповнений такими ж нефартовими «пасажирами» – деякі з них мало не вивалюються на вулицю, зависаючи, немов фіранки, на проході. Саме їхнім хребтам і доводиться витримувати найбільш активну навалу агресорів, що з криками: «Проходьте, в середині пусто!» намагаються пропхнути колег по нещастю в салон і змінити їх на посту найбільших невдах цього тролейбуса (той, кого припирало дверима під час їхнього закриття, зрозуміє, чому я їх саме так називаю). «Колегам по нещастю» подібні дії, однак, не дуже подобаються (особливо формулювання «пропхнути»!), тому вони починають волати у відповідь: «Куди лізеш! Автобус не гумовий!», забуваючи, що на попередній зупинці їм вдалося влізти саме завдяки аргументам теперішніх супротивників.

У цей момент у салоні здійснюється неймовірна буча – якась бабуся із навіженими очима починає розкидати усіх навсібіч, аргументуючи таке насилля доволі просто: «Нумо з дороги – дайте вийти спочатку!». Поява такого активного «гравця» дуже ускладнює життя людей, яких найспритніші новоприбулі змогли пропхнути таки в «порожній» салон і вже підперли своїми тілами, надавивши ліктем у «бочину» та чимось не надто приємним у слабо захищені, але стратегічно важливі тилові позиції. В такій ситуації в них не те, що випустити людину, – навіть і розвернутися немає особливої змоги – принаймні, до того часу як жінка, у паніці від імовірного фіаско усіх життєвих планів, не починає розмахувати довкола себе вбивчою торбою, наповненою, скоріш за все, цеглою. Такий гарячий «ентузіазм» швидко знаходить відгук у душах оточуючих – ті починають вивалюватися на вулицю, пересвідчуючись на власній шкурі, що принцип «хочеш вийти – кричи» таки діє, особливо, якщо кричиш на всіх, хто заважає вийти.

Бачачи таку картину, братва, яка лишилася на зупинці, кидається з новими силами до вхідних дверей, через що незрідка доходить до того, що на зупинці залишається людина, що втиснулася на попередній та встигла вже оплатити проїзд. Отже, коли до салону «продираються» всі, кому було більше за всіх «потрібно» (зазвичай, це відбувається за пропорцією: один вийшов – п’ять зайшло), двері тролейбуса зі скрипом та криками тих, хто знаходиться поміж них, врешті-решт зачиняються, залишивши на вулиці шмат якогось пальта а чи куртки.

Втім, на цьому пригоди людей не закінчуються, адже у «гру» вступає кондуктор – як правило, аж ніяк не тендітних форм тітонька, яка і в порожнім проході не завжди спроможна вміститись, а у переповненім… У переповненому салоні вона працює як криголам, прокладаючи собі шлях по ногах пасажирів та голосно викрикуючи свою традиційну фразу: «Хто ще бажає оплатити проїзд?». Не знаю, як в Вас, а у мене постійно закрадається в голову думка їй відповісти: «Та ніхто не бажає – знайшла ідіотів!», проте щоразу її (ясна річ, думку, а не кондукторку) жене звідти почуття самозбереження, яке слушно підказує, що краще добровільно віддати тітоньці кошти, аніж чекати, поки вона прибуде на мій квадратний сантиметр простору та розмаже усіх навкруги по стінці. Тому із неймовірним зусиллям звільняєш свою руку та починаєш шарити по кишенях (бажано по своїх). Діставши нарешті гроші з потаємної кишені, що закривається на п’ять замочків, ти передаєш ті «живим ланцюгом» кондуктору. У тролейбусах виходить прямо як у грі «зіпсований телефон» – даєш п’ять гривень і кажеш: «Студентський», а тобі повертають як за три повних. Ображений таким несправедливим розподілом його коштів, пасажир починає кричати через увесь салон, вимагаючи повернення решти. У цю саму мить завжди знаходиться якась бабця, яка з виглядом експерта проказує: «Що за держава – усюди крадуть!». Думка про те, що у всьому, як завжди, повинна держава, швидко підтримується іншими «ораторами» – вони починають перемивати кістки політичним діячам, згадувати, як було добре за радянської влади, та ганьбити молодь за відсутність у неї належного виховання. У цей балаган органічно вписуються верещання кондуктора: «Нічого не знаю – у мене робота така!», а також «цікаві» розмови твоїх сусідів по телефону: «І чьо, реально нажрався і блював? Ну, і як вона, а?».

Уявити, «як вона» тобі не дає контролер, який хапає тебе за плече та мовчки тицяє «корочку» прямо в обличчя (можливо, щоб пасажири не встигли прочитати, що перед ними слюсар 5-го розряду депо №4, якому бракує на «пузир»). Він зазвичай з’являється саме тоді, коли вже час виходити, тому ти починаєш як ненормальний шукати свій квиток й, видобувши його ціною надзусиль з 12-ї кишені з 13-ти можливих (за його зовнішнім виглядом можна сказати, що його вийняли з іншого місця), демонструєш всім, що ти «реальний» пасажир, а не «заєць» та з останніх сил прориваєшся до дверей, щоб вистрибнути на вулицю.

Так починається кожен мій день. Якщо чесно, набридло. А вам?

Згадую неприємну ситуацію, в якій я опинився, проживаючи в Італії. Там дещо інші правила у громадському транспорті: коли входиш, мусиш або прокомпостувати квиток, або купити у водія цей квиток і знову ж таки прокомпостувати.

Я повертався з Неаполя із рюкзаком, який був нелегким, тому я спочатку пройшов по салону автобуса, залишив рюкзак на сидінні, взяв гаманець і тільки-но зібрався рушити до водія, аж раптом заходять контролери. Скільки я їм не пояснював ситуацію і скільки інші пасажири автобусу не підтримували мене, нічого не допомогло. Контролери викликали карабінерів, а це кримінальна поліція (!!! чому саме їх — не знаю), і мене згодом, як бандита, вивели з автобусу.

У відділку все було просто: карабінери у відкриту обчистили мій гаманець і сказали, що я вільний. Круто!!! Після цього неприємний осад залишася протягом дуже довгого часу…

До речі, у Чернівцях вряди-годи таки трапляються контролери ))). Найчастіше (якщо це слово доречно застосовувати у цій ситуації) в 11 чи 12 маршрутах. Не знаю, чим ці маршрути такі особливі… Може, варто пов’язувати із зупинками — Бульвар, Південно-Кільцева… Проблемні райони, як не як…